Козаки

 

  Степова місцевість нижче дніпровських порогів здавна зветься Запоріжжям. Саме тут, на межі лісу і дикого степу, на стику слов'янської осілого сталості і розгульної життя кочівників, зародилося й зміцніло запорізьке козацтво.

   У 1397 році золотоординський хан Тохтамиш передав ординські землі (Київщину, Поділля, Чернігівщину і частина Дикого поля) литовському князю Вітовту в обмін на захист від Тамерлана, решта земель довгий час вважалися нічиїми, призначеними лише для кочовища.

   У перших згадках тюркське слово «козак» означало «охоронець» або навпаки — «розбійник».

   Перші спогади про таких козаків датуються 1489 роком. Під час походу польського короля Яна-Ольбрахта на татар дорогу його війську на Поділлі вказували козаки-християни.

У тому ж році загони отаманів Василя Жили, Богдана і Голубця напали на Таванській переправу в пониззі Дніпра і, розігнавши татарську варту, пограбували купців[7]. Згодом, скарги хана на козацькі напади стають регулярними. На думку Литвина, враховуючи як звично це позначення вживається в документах того часу, можна вважати, що козаки-русини були відомі не одне десятиліття, принаймні, з середини XV століття, можливо також, що у своїх сусідів з тюркомовної (переважно татарської) середовища запорізькі козаки запозичили не тільки назву, а й чимало інших слів, прикмет зовнішності, організації і тактики, ментальності.

   Сама Запорозька Січ — це місто-фортеця. На території фортеці зазвичай розміщувались площа, церква, курені, комори, адміністративні споруди. Стіни фортець запорозьких козаків були з насипів земляних валів і дерев'яних укріплень. На підконтрольних Січі землях існували козацькі господарства — зимовники. У XVIII столітті на Запорожжі була впроваджена адміністративно-територіальна система управляння — «паланковий устрій».

   За етнічним походженням запорозькі козаки у своїй більшості були вихідцями з Русі; також у ряди запорожців вливалися татари, поляки, вихідці з інших народів.

   Політичний режим Запорозької Січі Д. І. Яворницький порівняв з вічевою демократією слов'ян. Правова система Запорозької Січі була заснована на звичаєвому праві, яке ґрунтувалося на усних усталених звичаях та нормах. Вищим органом влади у Січі була рада, право участі у якій мали всі козаки. Козацькі ради за традицією збиралися щороку 1 січня для переобрання кошового отамана і старшини. Виконавча влада належала кошовому отаману і центральному органу управління Січі — Кошу.

   Основною галуззю господарства Запорозької Січі були промисли, передусім це: полювання, рибальство, скотарство, бортництво, бджільництво, солевидобуток. Козаки мали торгові зносини з татарами та іншими сусідами, вели внутрішню торгівлю. Значний прибуток Січ мала з військових походів.

   У другій половині XVI—XVII століттях запорозькі козаки здійснили десятки походів до Очакова, Кілії, Ізмаїлу, Акермана, інших твердинь Османської імперії на Північному Причорномор'ї, досягли берегів Малої Азії, зокрема, фортець Сінопа і Трапезунда. Наприкінці XVI — на початку XVII століть запорозькі козаки були втягнуті у війни, що вела Річ Посполита у Лівонії, Московському царстві. Запорожці брали активну участь у козацько-селянських повстаннях в Речі Посполитій, так, саме на Січі у 1648 році почалося повстання Богдана Хмельницького. З 1649 року Запорозька Січ була складовою Гетьманату. У часи Руїни гетьмани втратили контроль над Запорозькою Січчю, а сама Січ навіть виставляла своїх кандидатів на гетьманство. У 1709 році запорожці підтримали виступ гетьмана Івана Мазепи проти царя. У 1711 році Січ опинилася під кримською протекцією, а в 1734 увійшла до складу Російської імперії. Закінчилася історія Запорозької Січі у 1775 році — коли фортеця запорожців була зруйнована царським військом.